Пунаббасу

Якось Будда перебував у монастирі Анатхапіндіки, що в гаю Джети, недалеко від Саватхі. Там Будда навчав, заохочував, закликав і надихав монахів розмовою про Дхамму щодо згасання. І ті монахи уважно слухали, направляли розум, були зосереджені та уважні. Тоді місцевий дух, мати Пунаббасу, втішала своїх дітей, промовляючи: «Тихше, Уттара! Тихше, Пунаббасу! Бо хочу почути я Вчення, що Будда, найвищий, дає. Згасання — як сказав Благословенний — то звільнення від уз усіх. До цього Вчення, діти, серце лине моє. В світі цьому милі серцю діти, в світі цьому милий чоловік. Та наймиліш мені серед усього — шлях, яким Вчення веде. Бо ні син, ні чоловік — хоч любі — не звільнять тебе від страждань. А Вчення справжнє, Вчення почуте — до кінця цих страждань приведе. В світі цьому, що ув'яз у стражданнях, де править старість та смерть, Вчення почути я хочу, яким Будда пробудився, що від старості й смерті звільняє, тому, Пунаббасу, тихіше!» «Мамо, я ж мовчу. І Уттара також мовчить. Зосередься ж краще на Вченні, бо добре це — Вчення справжнє почути. Тому ми в стражданні, мамо, живем, бо Вчення не чули, не знали. Пітьми руйнівник для тих, хто загубився, чи то для богів, чи людей, Будда, що носить тіло останнє, всевидячий, Вченню навчає!» «Справді добре, що дитя це мудре, яке я народила й годувала. Любить воно чисте Вчення, що Будда, найвищий, розкрив. Щасливим будь, Пунаббасу! Піднеслася я сьогодні. Уттаро, сину, почуй ось це: я істини чотири бачу!»