Без самоконтролю

Якось кілька монахів перебували в землях косалів, в певному лісовому гаю. І були ті монахи невгамовні, зухвалі, примхливі, лайливі, язикаті, неусвідомлені, не наділені уважністю та зосередженням, з розсіяними думками та без самоконтролю. Тоді певне божество, що мешкало в тому лісі, відчуло співчуття до тих монахів. Бажаючи їх розворушити, бажаючи їм блага, воно наблизилось до них і звернулось віршем: «Як учні Готами, щасливі монахи раніше були. Без примх збирали подаяння, без примх житлом користувались. Пізнавши непостійність світу, кінця страждання досягали. Тепер їм важко догодити, неначе старості села. Їдять як не в себе. Поївши, в будинку чужім засинають. Склавши долоні до Сангхи, кажу лиш за деяких я. За недбалих, за тих, що себе не сторожать, що живуть, неначе мерці. За тих кажу, що легковажні. Старанним виражаю шану». Натхнені божеством, ті монахи усвідомили невідкладність практики.