Якось один монах перебував у землях косалів, в певному лісовому гаю.
Тоді, після трапези, повернувшись зі збору милостині, той монах припав до лотосового ставу та понюхав рожевий лотос.
Тоді певне божество, що мешкало в тому лісі, відчуло співчуття до того монаха. Бажаючи його розворушити, бажаючи йому блага, воно наблизилось до нього і звернулось віршем:
«Не дана була тобі ця квітка.
В поведінці твоїй
є ознака крадіжки*.
Шановний, ти крадій аромату!»
«Я не взяв, і не зламав —
лиш здалеку понюхав квітку.
То ж поясни, чому ти мене
звеш крадієм аромату?
Чому б тобі не звинувати того,
хто чинить справді зле —
хто квітку зриває,
з корінням чи без?»
«Нема мені чого казати
тим, хто чинить так,
хто, неначе ганчірка, брудний.
До тебе ж говорити буду.
Бо для того, хто вади не має,
хто стяжає чистоту —
навіть зло мале, як жолудь,
здаватися має за дуб».
«Воістину, якха, бачиш мене ти,
і співчуття проявляєш.
Кажи до мене знову, дух,
як взрієш в чомусь провину».
«Ми від тебе не живемо,
тим паче — не слуги тобі.
Ти сам, монаше, маєш знати,
шлях, до добра що веде».
Крадій аромату
Gandhatthenasutta (SN 9.14)