Крадій аромату

Якось один монах перебував у землях косалів, в певному лісовому гаю. Тоді, після трапези, повернувшись зі збору милостині, той монах припав до лотосового ставу та понюхав рожевий лотос. Тоді певне божество, що мешкало в тому лісі, відчуло співчуття до того монаха. Бажаючи його розворушити, бажаючи йому блага, воно наблизилось до нього і звернулось віршем: «Не дана була тобі ця квітка. В поведінці твоїй є ознака крадіжки*. Шановний, ти крадій аромату!» «Я не взяв, і не зламав — лиш здалеку понюхав квітку. То ж поясни, чому ти мене звеш крадієм аромату? Чому б тобі не звинувати того, хто чинить справді зле — хто квітку зриває, з корінням чи без?» «Нема мені чого казати тим, хто чинить так, хто, неначе ганчірка, брудний. До тебе ж говорити буду. Бо для того, хто вади не має, хто стяжає чистоту — навіть зло мале, як жолудь, здаватися має за дуб». «Воістину, якха, бачиш мене ти, і співчуття проявляєш. Кажи до мене знову, дух, як взрієш в чомусь провину». «Ми від тебе не живемо, тим паче — не слуги тобі. Ти сам, монаше, маєш знати, шлях, до добра що веде».