Самбахуласутта

Якось кілька монахів перебували в землях косалів, в певному лісовому гаю. Тоді, як закінчились три місяці дощового сезону, вони рушили далі. Певне божество, що мешкало в тому лісі, побачивши, що монахи пішли, розплакалось. З цього приводу воно виголосило цей вірш: «Серце крається, як бачу ці покинуті сидіння. Навчені були монахи ці, вміли говорити! Куди ж пішли Готами учні?» Тоді, після цих слів, інше божество відповіло: «До Магадхи, до Косали, деякі — у землі Вадджі. Мов лані, без пут що блукають — без дому монахи ідуть».