Якось один монах з роду Ваджі перебував поблизу Весалі, в певному лісовому гаю.
В той час Ваджі влаштували свято, яке затягнулось на всю ніч.
Тоді, жаліючись на гомін музичних інструментів, той монах виголосив такий вірш:
«Ми в глушинах оселились,
неначе колоди, кинуті в лісі.
В таку ніч, як ця,
чи є нещасніший за мене?»
Тоді божество, що мешкало в тому лісі, відчуло співчуття до того монаха. Бажаючи його розворушити, бажаючи йому блага, воно наблизилось до нього і звернулось віршем:
«Ви в глушинах оселились,
неначе колоди, кинуті в лісі.
Багато хто вам заздрить,
як ті, що у пеклі,
тим, хто йде в небо».
Натхнений божеством, монах усвідомив невідкладність практики.
Ваджі
Vajjiputtasutta (SN 9.9)